Маріямпіль - місто Марії

Греко-католицька громада

Про існування у Маріямполі церкви у виявлених на даний час зичних джерелах вперше згадується у фундаційній грамоті Каєтана Яблоновського монахам капуцинам за 1742р. В ній зазначалося, що фундатор дарує монахам, крім всього іншого площу для кляштору, що знаходилася недалеко від „руської церкви”. Прибувши у містечко, капуцини викупили в уніатського пароха Січинського за 600 зл. площу під костьол.

У кінці XVIII ст. в Маріямполі діяло дві церкви – Воздвиження Чесного Хреста (в центрі міста) і Святого Миколая (у ремісничому кварталі). На 1790р. вони обидві не використовувалися за призначенням. Перша з-за старості була в аварійному стані, а друга - згоріла. Про два маріямпольські храми писав також відомий краєзнавець А.Петрушевич. Про Святомиколаївську церкву, що знаходилася на передмісті (Маріямпіль-село) згадує Шематизм за 1832р.

1793р. губерніальна влада запропонувала релігійній громаді взамін за дві площі, де знаходилися церкви, разом із будівельним матеріалом, заготовленим для спорудження нової святині віддати капуцинський костьол, закритий у 1784р. Угода була досить вигідною, тому релігійна громада згодилася на це. Тим часом, монастир влада дозволила використовувати римо-католицькому монастиреві ордену сестер хариток. Спільне 133-річне володіння культовою спорудою відзначалося частими суперечками й процесами у галицькому та львівському судах. Хоча обидві релігійні громади вважалися зрівняними у правах, латинники поступово захоплювали простір у храмі й обставляли його на свій лад. Спираючись на українську громадськість та щойно створені українські організації, греко-католицькі священики робили спроби відновити справедливість. У 1865р. адміністратор маріямпільської парафії Гнат Заклинський помістив на бічних вівтарях святої Клари і святого Юзефа руські образи. У 90-х рр. інший парох, Василь Мотюк, замість образів святої Клари і святої Магдалени в кутах двох пресвітеріальних філярів поставив вівтарі Чесного Хреста і святого Миколая, справив свої амвони й хоругви. Перед фасадом костьолу українська громада побудувала дерев'яну дзвіницю. Трохи згодом о. Василь Мотюк зняв образи святої Клари і святої Магдалени і повісив їх у притворі. Римо-католицькі ксьондзи стали писати скарги у різні інстанції й прохання про передачу костьолу у їхнє повне користування. Однак австрійська влада стояла на стороні українців. У релігійний конфлікт змушені були втручатися австрійський цісар і віденський парламент.

За деканальною візитацією 1894р. в церкві знаходилися великий престол римо-католиків, два престоли греко-католиків, два антимінси (один із них освятив митрополит Сильвестр Сембратович), 2 чаші, пушка, Псалтир. Серед церковних документів були інвентарні описи, метричні книги (найдавніші з 1790р.), список прихожан, протоколи засідань церковної ради. За візитацією 1897р. дізнаємося, що іконостасу до цього часу в церкві не було. На зламі століть громада придбала рамку іконостаса за 300фл. та купила образ „Воздвиження Чесного Хреста” кисті відомого художника Копистенського. Найбільше (30 зл.) пожертвував на образ житель села Ф. Кучук.

У 1891р. в церкві зберігалися ікони, написані на дереві олійними фарбами, у XIX ст. - „Богоматір” і „Святий Миколай”. Тоді ж зафіксовано наявність у храмі 4-х стародруків - „Євангеліє” (Львів, 1690), „Тріодь” (Львів, 1699), „Тріодь” (Львів, 1730), „Октоїх” (Львів, 1765).

В кінці 70-х років XIX ст. зведено дерев'яну дзвіницю. Акт візитації 1894р. зазначав, що вона знаходиться в доброму стані. У ній зберігалося 5 дзвонів.

Нагоду для позитивного для себе вирішення проблеми спільного користування костьолом з уніатами, католики отримали після перемоги в польсько-українській війні. Але ще до цього - 9 червня 1919р. під час Богослужіння, до храму вдерлися 40 жовнірів й почали бити прихожан, подерли хоругви, порізали хрести і книги, деякі церковні речі забрали з собою.

Польська влада таки виселила греко-католиків із святині. 26 вересня 1924р. Станіславське староство наказало українцям залишити костьол до 5 січня 1926р. Для зведення храму маріямполянам давався рік і три місяці. У січні 1926р. для Богослужінь парох віддав капличку в парохіяльній резиденції. Але вже влітку того ж року церковну утвар було перенесено до новозбудованого храму. Велику допомогу надав Станиславівський владика Григорій Хомишин. Освячено церкву у 1930 р.

Подальшу історію греко-католицької громади Маріямполя уклав о. Ігор Баланда. Наведемо хроніку цього священика в повному обсязі:

„Церкву будували 1926-1930рр. В будові церкви брали участь малі діти і дорослі. Одночасно з церквою будувалася читальня „Просвіти”, будівництво якої завершено дещо раніше. Резиденція пароха, церква і читальня були власністю греко-католицької церкви (громади). Організатором будови як церкви, так і читальні були Вовчук Теофіль на прізвисько „Сегер", його брат Йосиф і їх батько Федько. З-поміж інших парохіян у роботі вирізнялися брати Філько та Павло Смеречинські - майстри-будівельники. Мурували мулярі, а дах ставив архітектор п. Гоян.

Будова церкви йшла повільно через брак грошей. Черняхівський Олекса поїхав з делегацією маріямполян до єпископа-ординарія Преосвященного Григорія Хомишина просити Благословення і матеріальної підтримки. Владика надали суттєву допомогу і грошима і деревом, інші будівельні матеріали (цемент, шутер, цеглу) возили фірами з с. Дубівці. Допомогали у будові церкви грішми українці з США, Канади та інших держав. Будова велася днями й ночами. Поки будувалася церква, богослужіння відправлялися в резиденції (дім пароха) о. Василія Молока, декана Устецького, збудованій у 1840р.

В 1930 р. церква була посвячена Чесному Хресту Господньому. В1934 р. відходить у вічність довголітній парох Маріямполя, декан Устецький о. Василій Моток. По собі залишає дві доньки Ольгу і Стефанію.

В 1941р. гестапо арештувало 12 маріямполян-патріотів і 19 грудня цього ж року розстріляли. У 1944р. о. Степан Маркевич відступає разом з німцями, а з ним разом Стефа і Ольга Мотюк. 31944р. парохом у Маріямполі був о. Гончар - ісповідник-мученик за христову віру. На саму страсну п'ятницю, вночі 1947р., у резиденції о. Гончара арештовує міліціонер Пирков при допомозі Остапа Козакевича та тов. Гвоздика. Священика кидають зв'язаного на фіру з соломою і вивозять у напрямку Єзуполя, за те, що не зрікся Віри Христової. 3 1947р. деякий час парохію обслуговували оо. Василіяни, а також греко-католицький священик о. Чоборак. 3 1948р. в храмі служать „православні” Московського патріархату, священики УАПЦ, УПЦКП: о. Валіхновський (1948-1951), о. Бородайко (1951-1952), о. Челядин (1952-1954), о. Федишин (1954-1963, 1964-1967), о. Кішкан (1963-1964), о. Маруда (1967-1969), о. Дарміць (1969-1970), о. Коршинський (1970-1976), о. Токарик (1976-1979), о. Шкудор (1979-1988), о. Мороз (1988-1992), о. Бойко (1992 і по цей час).

На Різдво 1990р. з колядою до о. Мороза прийшли парохіяни й питали його, як він думає з переходом на греко-католицьку віру. Священик відповів: „Я подумаю, де більшість - там і я”.

Після Різдва Христового почали збирати підписи на селі за греко-католицьку церкву. Для цього були визначені люди по кожній вулиці села. Майже виключно всі мешканці села підписалися за УГКЦ. Підписи дав на підтвердження о. Морозу старший брат Наконечний Іван. Згодом в селі почалася явна агітація проти греко-католицької церкви: переобрали церковний комітет, почали вимагати ключі від церкви, що знаходилися у греко-католиків (паламаря Голінея). З різних мотивів погроз і шантажу ключі від храму віддали прихильникам національного „православія” в особі п. Івана Наконечного, хоча ніхто не передбачав, що надалі вірних Вселенського віросповідання не пустять до церкви, будованої ще в 1930р. їх батьками. Люди збаламучені, продовжують ходити до церкви, о. Мороз тлумачить, що то все одно Бог один. На посвяченні хреста коло цвинтаря в 1990р. громада була ще єдина, бо надіялися, що о. Мороз виконає волю референдуму парохіян с. Маринопіль. Але на жаль не сталося, як гадалося. Приїхав о. канцлер УГКЦ Роман-Андрій Кияк - зійшлися до церкви уже дві громади. „Православні” обзивали о. канцлера, кидали каміння, витягували з машини, хотіли бити. До конфлікту не дійшло через згуртованість греко-католиків. Першу Службу Божу о. Андрій Кияк відслужив 18 лютого 1990р. під церквою на сходах бічного підходу до церкви з півдня. На третю неділю приїхав о. Іван Репела і правив Святу літургію під церквою до 20 травня 1990р.

15 травня 1990р. в присутності представників районної та обласної державної влади підписано договір про почергове Богослужіння. Через три дні в церкві спільно проведено інвентаризацію. 20 травня в церкві о. Репела відслужив першу службу Божу для вірних Вселенської церкви. Без сумніву, воскресінню Христової церкви, утвердженню у непомильній, неподільній Вірі у часи атеїстично-комуністичної імперії сприяли безкровні жертви євхаристійні священиків у підпіллі: о. Івана Демушки з Угринова, о. Йосифа Даниловича з Тлумача, о. Петра Дутчака з Лисця, о. Івана зі Львова, о. Івана Репели з Івано-Франківська, владики Павла Василика та владики Софрона Дмитерка у помешканнях родин Нестераків, Ващишаків, Яремаків, Нісевичів, Семеновичів, Сохів, Труханів, Дубасів. У часи безбожного тоталітаризму вагомий вклад у підтримці парохіян у Вірі христовій внесли о. Лаврентій Шкредко ЧСВВ та сестра Василія Трухан (монахиня сестер мироносиць). О. Лаврентій - ісповідник і мученик за Христову Віру, засуджений на 10 років заслання до Сибіру, за те, що не хотів підписати московське православіє. По звільненню з заслання служив Святі Літургії підпільно щонеділі і свята в м. Івано-Франківську, а в будні дні працював спочатку 4 роки в обласній лікарні, а пізніше в ПМК с. Маринопіль. Як о. Лаврентій так і сестра Василія скінчили свій земний шлях, преставилися до вічності. Останні роки парохію обслуговували священики УГКЦ о. Іван Репела (1990), о. Богдан Шокуст (1991-1993), о. Антін Путько (1993-1994), о. Євген Труш (1994-1995), о. Ігор Баланда (1995 і по цей час)".

У 90-х роках XX ст. дзвіниці не було. Три дзвони підвісили до балки, яку утримували 4 стовпи. Над конструкцією зроблено двоскатний дашок. Благовіст вилито у 1880р. По окружності із зовнішнього боку він має напис:

„Бога хвалю істинного
до святині призиваю
за померлих ... (невідчитано)
...день і ніч
Боже возішли. Рок 1880".

Менші дзвони вилито у 1748 і 1935 роках, про що повідомляють викарбувані на них дати.

Найвідоміші священики

  • о. N. Січинський - парох Маріямполя (зг. в кін. XVIII ст.).
  • о. Іоанн Терлецький - адміністратор Маріямпільської парохії, парох Побережжя.
  • о. Гнат Заклинський (1818-1866) - парох Маріямпільський у 50-60-х роках XIX ст., щирий український патріот, переписку вів тільки українською мовою, хоча добре знав німецьку, польську, латинську, грецьку, старослов’янську та староєврейську.
  • о. Василь Мотюк (1853-1934) - висвячений 1879р., парох Маріямполя впродовж 50 років (з 1884 по 1934р.), декан, радник єпископської консисторії з відзнаками крилошанина, ініціатор заснування у селі багатьох культурно-освітніх товариств і організацій, голова гуртка УПТ, активний діяч читальні „Просвіти", засновник і керівник церковного й світського хорів, відомих далеко за межами села й навіть у Станиславові. Під час поширення епідемії холери (1893-1894рр.), ризикуючи власним життям, сповідав хворих і проводив поховання померлих. Доклав чимало зусиль до зведення у селі церкви та Народного Дому. Чуйним і людяним ставленням, тактовністю, добрими справами завоював авторитет не тільки серед своїх прихожан, а й серед римо-католиків та євреїв. Під опікою пароха біля двох десятків маріямпільців отримали середню й вищу освіту.
  • о. Степан Маркевич (1906-?) - висвячений у 1933р., парох села з 1937 по 1942 рр., уклав історію релігійного життя Маріямполя з 1790 по 1926 роки, на сторінках „Книги священнодійств” вів літопис подій 1937-1942 років, у якому зафіксував відомості про святкування ювілеїв хрещення України-Руси, урочистості вшанування пам’яті борців за волю України, репресивні заходи російських та німецьких окупантів. На поч. 40-х років о. Степан активно співпрацював із ОУН. У 1944р. емігрував у Західну Європу.
  • о. Лаврентій Шкредко (1914-1988) - монах ЧСВВ, у 1968р. таємно відправляв у Маріямполі Богослужіння за греко-католицьким обрядом.
  • о. Ігор Баланда (нар. 1957р.) - парох Маріямполя, висвячений у 1995р. У 1997р. продовжив вести „Книгу священнодійств", розпочату в 1937р. парохом Степаном Маркевичем.