Маріямпіль - місто Марії

Монастир чину хариток

Через 4 роки після заснування Яном Каєтаном Яблоновським у Маріямполі монастиря капуцинів його дружина закладає кляштор чину хариток (сестер милосердя). У фундаційному акті від 10 червня 1746р. княгиня Тереза з Вільгорських Яблоновська записала: „ ...бачачи, з якою докладністю преподобні сестри милосердя у Львові служать убогим хворим та доглядають і виховують сиріт дівчаток, хочу подібний шпиталь для убогих та на навчання бідних сиріт у місті Маріамполі уфундувати”. Оскільки підходящого, для ще одного монастиря, будинку в місті не знайшлося, княгиня впросила чоловіка віддати хариткам у тимчасове користування пустуючий дім на площі Ринок та 8000 золотих щорічно на утримання священика. Фундаційний акт передбачав утримання 6 сестер. Вони мали опікуватись 10 убогими хворими та сиротами, кількість яких визначали самі, відповідно до доходів монастиря.

Після ліквідації монастиря капуцинів їхній кляштор передано сестрам хариткам. Однак вселення нових господарів наштовхнулося на певні труднощі - почалася війна з Туреччиною й будівлі зайняло військо. У 1793р. губернська влада колишній капуцинський костьол передала греко-католикам і лише через 7 років дозволила проводити в ньому спільне Богослужіння.

Маєток обителі в останній третині XVIII ст. давав біля 1900 флоринів доходу. Але для утримання закладу цього було замало. Велику фінансову допомогу подала банкрутуючому монастирю фактична володарка краю, одна з найбагатших осіб Галичини графиня Катерина Коссаковська.
У 1816р. кляштор відвідав римо-католицький архієпископ А. Анквіч. В актах візитації він записав, що в сиротинці налічувалося 38 вихованок. Вони проживали на 1 поверсі. До їх послуг було три спальні, столова й навчальне приміщення. Кожна дитина мала „власне ліжко з сінником, двома подушками, ковдрою на літо й периною на зиму". Біля кожного ліжка стояв столик чи табурет.

Крім ліжок, у спальні приблизно на 12-15 дітей був довгий стіл і 4 лавки. Білизну й одяг діти тримали у гардеробній, в якій було 6 шаф і 2 скрині. Клас вміщував 5 столів, 5 лавок, 20 малих столиків, 6 крісел, 1 шафу й канапу. Вільний час та заняття дівчата, залежно від погоди, проводили у класі або на городі, який знаходився неподалік.

В 1831р. заклад сестер хариток у Маріямполі зміцнів матеріально: для утримання хворих Урсула із Шульців Паскуа віддала два фільварки у Дубівцях. На 80-ті роки XIX ст. маєток монастиря складав 47983 зл. в облігаціях.

У 1907р. в закладі було вже 53 вихованки, їх поділили на 3 групи - дошкільну (діти віком до 6 років), шкільну (діти від 7 до 15 років) і позашкільну - (діти від 15 до 18 років). Дівчат виховували у релігійному дусі, вчили шити та вести домашнє господарство. Діти шкільної групи були зобов’язані працювати в монастирському маєтку, а старша група - ще й доглядати за меншими.

Захоронку (дитсад) та школу для місцевих дітей у закладі сестер милосердя відкрили в 1893р. при сестрі управительці Кароліні Юґель. Було сформовано 2 групи - дошкільну й шкільну. Старших дівчат вчили разом з вихованками сиротами.

На початку Першої світової війни школу та захоронку закрили, зменшили й кількість хворих. Не дивлячись на переповнення закладу старцями та сиротами, вояки пограбували монастир. Після відступу російської армії у липні 1915р. шпиталь заповнився хворими на холеру. Після повернення росіян у червні 1916р. почалася епідемія тифу.

У вересні 1920р. в Деговій червоноармійці заарештували священика хариток. Але дізнавшись про це, збіглися декілька сотень селян і визволили його. У нормальне русло життя в монастирі увійшло в 1921р. Багато допомагав обителі римо-католицький пробощ Марцін Босак.

На початку Другої світової війни у монастирі перебувало 8 сестер, що забезпечували роботу лікарні та сиротинця. Радянська влада ще деякий час після 17 вересня 1939р. не втручалася в роботу закладу, однак вже у 1940р. поставила вимогу перед сестрами — працювати у закладі без габітів, що було виконано. Ще через пару місяців фільварок у Деговій націоналізували, сиротинець закрили. Сестрам дозволили утримувати своїм коштом тільки лікарню.

Новоприбула німецька адміністрація, як і скрізь, не збиралася віддавати майно попередньому власнику. Вона вважала його своїм військовим трофеєм. У 1942р. ігуменя Анеля Сершульська зверталася до влади про виділення дотації на утримання лікарні. Однак з квітня 1942р. на лікарню продуктів так і не виділили. Селянам заборонялося допомагати лікарні. Під карою смерті вони не могли розпоряджатися продуктами своєї праці: кожна корова й свиня отримали номер і підлягали здачі.

Під кінець серпня 1942р. монастир саморозпустився. Дві сестри ще певний час допомагали хворим та провадили примітивне господарство. Сестра Анастасія Печара покинула Маріямпіль 6 липня 1943р., а сестра Марія Рислінг - 10 лютого 1944р.

В перші роки радянської влади у приміщення кляштору звозили монашок-українок із закритих в області монастирів, в тому числі й василіанок зі Станіслава. Через деякий час у покапуцинських будівлях відкрили дитячий будинок, один з кращих на Україні. В 60-ті роки і його закрили, а в закладі розмістили тюрму. Зараз будівля знаходиться у розпорядженні МВС.

Варто згадати в цьому нарисі про кількох хариток, які своєю самовідданою без корисною працею й прикладом служіння Богові виділялися серед інших.

З бідної маріямпольської селянської сім'ї походила сестра Філіпіна Сарна. Закінчивши початкову школу, вона працювала разом з батьками у господарстві та була активною у товаристві дітей Марії. У 22 роки дівчина поступила у Згромадження, відбувши постулат у лікарні св. Лазаря у Кракові. Після річного семінарського навчання у 1927 р. отримала сукню харитки. Деякий час працювала у медичних закладах Кракова, Коломиї, Нового Санчу, Бережан. З 1937 р. сестра Філіпіна надавала допомогу хворим у терапевтичному відділі Львівської загальної лікарні, відомої як лікарня піярів. У 1942 р. заарештована гестапо за підпільну діяльність і розстріляна на 39 році життя.

Філіпіна Сарна

У Вовчкові в 1911 р. народилася Геновефа Вуйцік. Закінчила 4 класи і допомагала батькам у веденні господарства, однак рано осиротіла. У 1931 р. вступила в Згромадження сестер хариток. Після постулату у Львові і річної семінарії стала сестрою милосердя й була направлена в обитель села Новосілки біля Золочева.

Після ліквідації монастиря у 1945 р. сестра Геновефа на прохання новосілківських жителів залишилася в селі. Без габіту, в одязі селянки-колгоспниці, до смерті, що наступила в 1974 р., вона продовжувала робити справу, якій посвятила життя - навчала дітей релігії, організовувала Богослужіння, Хресну Дорогу. На Великдень наряджала Божий Гріб. До Літургій запрошувала римо-католицького священика із Золочева, а часом і місцевого греко-католицького священика. Один час готувала їжу студентам зі Львова, яких прислали копати картоплю.

У листах до керуючої Згромадженням просила її про поновлення шлюбів, весь час вважала себе законною сестрою і так себе поводила. Своїм життям не давала людям забути про Бога. Сестра Геновефа Вуйцік є однією з нечисленних римо-католицьких духовних осіб, що залишилися й працювали на території України в умовах радянської дійсності.

Перед Першою світовою війною у Маріямполі короткочасно працювала теж сестра Генріка Броніковська, яку в 70-річному віці замордували за допомогу полякам-біженцям у 1945 р. у Червонограді (зараз с. Нирків Тернопільської області) члени українського підпілля. 47 років віддала вона служінню хворим.

Найвідоміші священики

  • о. Серапіон Кросінський - монах кармеліт, перший пробощ Маріямполя (з 1704р.). Запровадив ведення книги похрещених.
  • о. Адальберт Білінський (1705-?) - пробощ маріямпільської парохії (1752-1788), декан галицький, власним коштом заклав фундаменти мурованого костьолу в Маріямполі, реставрував костьол, дбав про костьольні маєтності. Зібрав велику книгозбірню. У своїй душпастирській праці поширював культ маріямпільської Богородиці. Щосуботи відправляв перед образом Службу Божу. Влаштовував святкові процесії з образом. Взірцево вів парафіяльні книги і релігійну хроніку.
  • о. Марцін Босак (1889-1941) - пробощ маріямпільської парохії (1920-1941). Сприяв розвитку польської громади в міжвоєнний період. Після закінчення у 1920р. Львівської духовної семінарії самовіддано працював у Маріямполі. Запрошував релігійні місії, заклав Апостольство молитви і зініціював будівництво пам'ятника Серця Ісуса Христа. Був діяльним членом „Каси Стефчина”, що в повоєнні роки давала кредити на відбудову й купівлю землі. В Народному домі заклав молочарню, склеп „Кулка рольнічого”. Його стараннями побудовано цегельню, школу, відремонтовано костьол, зведено Народний дім, проведено водопровід, прокладено тротуари, розпочато будівництво нового костьолу. Засоби на втілення в життя своїх задумів здобував різними способами. Зокрема, видав репродукцію „Богоматері Рицарської” і продавав її серед прихожан. Не цурався парох і політичної діяльності. Найвірогідніше, що через неї у ніч з 23 на 24 серпня 1941 р. був убитий членами ОУН. Похований на місцевому цвинтарі.

о. Марцін Босак