Маріямпіль - місто Марії

Первісні поселення: Чортополь, Вовчків, Божий Видок і передумови закладення міста Маріямполя

Із досліджень археологів відомо, що первісне селище доби Глицько-Волинського князівства (ХІІ-ХIIIст.) знаходилося на високій кручі над Дністром й було добре укріплене. Про це свідчать перекази, археологічні знахідки й спогади емігрантів-маріямполян. Не виключено, що воно мало назву Чортополь. За переказами, записаними краєзнавцем І. Драбчуком „гарне і надійне з оборонної точки зору місце у ХІІІ ст. облюбував для себе галицький князь Данило Галицький, який і збудував тут замок для себе чи одного зі своїх синів”. Легенди повідомляють, що на замковому подвір'ї ще з княжої доби стояла дуже глибока криниця. Польський дослідник С. Гайковський писав, що викопали її полонені татари. Учитель із сусіднього з Маріямполем села Побережжя В. Кушинський у своїх спогадах зазначав, що криниця мала глибину 63 метри, її стінки були викладені тесаним каменем. Води у 1927р. в ній не було, але біля цямрин зберігалося відро. Переповідав педагог і давню цікаву легенду, пов'язану зі студнею:

„Криницю ту копали і будували татари-бранці, як невільники якогось власника того оборонного замку, Чортополем ще тоді званого. Невільники-робітники, розглянувшись в терені, постановили втекти. Берег гори, що кінчався над коритом Дністра, мав бути отвором каналу їхньої втечі, що починався на відповідній висоті криниці. І так одна партія робітників копала криницю, а другі робітники копали канал у бік до Дністра, викидаючи землю разом на верх. Коли канал, з отвором до Дністра був уже готовий, частина невільників, сильніших і відважніших, утекла і скрилася в довколишніх лісах.

Я ту криницю часто оглядав, просліджував її будову і вгадував глибину, кидаючи до неї камінь, який падав до дна яких 17 секунд. Чи та криниця ще існує, не знаю, бо вже давно покинув я ті сторони”.

Про Чортополь писали у своїх працях український церковний історик А. Петрушевич та польський краєзнавець Ю. Зелінський. Останній вважав, що „магнатські садиби Потоцьких і Яблоновських - Чешибіси і Чортополь - у військовій історії Русі Червоної відіграли велику роль”. Очевидно, таємничий Чортополь проіснував до XV ст. і був зруйнований одним із нападів татар. Тому про нього й не згадується у судових документах „Актах земських і Бродських”, які містять інформацію майже про всі населені пункти.

На відстані 500-900 метрів від місця над Дністром, де розташовувалося спустошене татарами селище, у кінці XIV ст. виник хутір села Делієва - Вовчків (первісна назва Вовче). Відомо про нього, в основному, зі збірника судових вироків, які дають скупу інформацію про події, що відбувалися з його жителями. Уперше в історичних джерелах населений пункт згадується в 1404р. у зв'язку з тим, що власник „дібр Вовче” Добеслав із Делієва мав послати 7 своїх підданих на суд у Галич. У 1436р. хутір належав Янові Колі з Делієва. Він судився зі шляхтичем Адамом Кроми-довським із-за захоплення ним 4 фільварків: Делієва, Тумира, Тренчого та Вовчого і виграв процес. Після смерті Яна Колі його сини в 1443р. поділили між собою батьківські маєтності. Село Вовче дісталося наймолодшому з них - Янові на прізвисько Билінка. Через 25 років після розділу, щоб довести правомірність володіння дідичними землями, він пред'явив у суді привілей на вищезгадане село, наданий його предкам ще князем Владиславом Опольським (1372-1380), і грамоту на його підтвердження, підписану польським королем Казимиром Ягеллончиком. Привілей визнали дійсним, а, отже, можна стверджувати, що Вовчків існував уже в останній чверті XIV ст. Ще одна згадка про село датується 1473 роком. Тоді шляхтичі Зигмунт із Підсоснова і Маргарита з Делієва подали в суд на шляхетного Яна з Волчкова через те, що він дозволив осісти у своєму фільварку селянину-втікачеві Сеньку.

У XVI ст. населений пункт дуже розрісся. Люстрація Галицької волості за 1515р. повідомляє, що Вовчкову належало аж 7 ланів землі. На той час це була досить велика власність. З люстрації 1578р. дізнаємося, що попередник Маріямполя належав до групи сіл патронату міста Мартинова, якими продовжували володіти нащадки Колів.

У 1594р. Вовчків, як і сусідні Чешибіси, був спалений татарами, але завдяки старанням дідичів швидко відбудувався. Намагаючись якомога скоріше відновити втрачене майно, вони обклали своїх підданих надмірними данинами, сплатити які населення через бідність не могло. Уже через 30 років після спалення села (тобто у 1624р.), доведені до відчаю панською сваволею селяни напали на шляхетський двір, захопили панське добро, підпалили млин і вирубали частину лісу. Довгий час, у зв'язку з цією справою, жителів села тягали по судах. Не дозволили покарати селян лише нові татарські напади.

Починаючи з 30-х років XVII ст. населений пункт належав шляхтичеві Теодору-Андрію Белзецькому. У 1638р. він домігся надання Вовчкову міського статусу. Магдебургське право надав містові своєю грамотою король Ян ІІІ Собеський у 70-х роках XVII ст.

Дитинцем нового містечка був красивий дерев'яний замочок Божий Видок, зведений Белзецьким на одному із пагорбів, що на північ від Вовчкова. Від назви замка населений пункт теж стали іменувати Божий Видок. Разом із братом Бонавентурою-Костянтином власник Вовчкова вів жорстоку родинну війну проти двох інших своїх братів - Олександра-Станіслава та Евариста-Яна. У 1645р. в одному з боїв він захопив Евариста в полон і ув'язнив у Вовчківському замку, а його майно і замок у Турці оголосив своїм. Протримавши брата у замку два тижні, він відвіз його до Львова, де продав як зброяра-простолюдина.

Друга половина XVII ст. для Галичини була надзвичайно важкою. Найбільших бід зазнавало населення міст і містечок. Постої військ, татарські напади, епідемії, пожежі виснажили до краю городян. Щоб якось захистити свої права, вони об'єднуються у ватаги і нападають на маєтності визискувачів. Не були винятком у цьому плані й жителі Вовчкова. У 1655р. разом із мешканцями сусідніх сіл вони зненацька напали на замок у Єзуполі, виломили браму і захопили майно навколишньої шляхти. Через два роки загони козацького полковника Антона Січлоса, до яких приєдналися ватаги місцевих селян ще раз руйнують Єзупіль і Вовчків-Божий Видок. Довершив спустошення цих міст турецький напад 1676р. Турки і татари розрушили замок і зрівняли містечко із землею. Кілька десятків селян і городян повернулися на старе місце і сяк-так відбудували свої будинки. Щоб відродитися повністю населений пункт потребував великої фінансової дотації.

Слід відзначити, що у 1676р. були захоплені майже всі форпости Галичини. Зумів вистояти лише добре укріплений Потоцькими Станиславів. Довгий час галицькі міста не могли отямитися від нападів, а турки й надалі своїми наскоками не давали зосередитися на відбудові. У 1683р. вони доходять аж до Відня. Населення скупчується у містах-фортецях. Місто Пілявітів -Станиславів перетворюється на неофіційну столицю краю. У ньому різко зростає чисельність населення. Тут оселяються купці, Зводять будинки шляхтичі й духовенство. Однак не вся знать вітала піднесення міста Потоцьких. Прихильники коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновського рекомендують йому, на противагу місту Ревери, побудувати свою фортецю над Дністром. Вони розраховували на те, що судноплавний Дністер сприятиме швидшому притоку населення в нове місто, аніж маловодна Бистриця у Станиславів. Коронному гетьману переконувати короля в необхідності закладення нового форпоста довго не прийшлося. Вимагала цього ситуація, та й з правителем Польщі коронного гетьмана поєднувала давня дружба. У 1691р. король передає зруйноване містечко Белзецьких Божий Видок-Вовчків краківському каштелянові, великому коронному гетьманові Станіславу Яну Яблоновському (1634-1702) і надає йому привілей на закладення тут фортеці. Невідомо хто порадив військовому міністру Польщі побудувати її на високих кручах, де майже прямовисні береги ріки з двох сторін утворювали неприступний бастіон, але місце було вибрано найідеальніше.

Хто-зна, як би склалася доля Станиславова якщо б у 16У9р. не припинилися турецько-татарські напади. Адже Маріямпільська фортеця була набагато неприступнішою за Станиславівську. До того ж С. Яблоновський зібрав у ній великий арсенал зброї. Жодного разу гарнізон новозакладеного міста не капітулював перед ворогом. Однак напади припинилися, притік населення зменшився. Для подальшого зростання Маріямполю необхідно було включати економічні чинники. Та на жаль, власниками міста стають люди далекі від розуміння цього та немічні в економічних потугах.