Маріямпіль - місто Марії

Маріямпіль у вихорі соціально-економічних буревіїв

Як вже повідомлялося у одному з попередніх розділів, після смерті Анни Яблоновської суд передав Маріямпіль у власність нащадків Дмитра Іполита Яблоновського. Дідичем містечка став його син Мацей (№ 15 у генеалогічній таблиці). Очевидно, саме за його ініціативою споруджено описаний вище палац. Десь у 40-х роках Мацей передає Маріямпіль в оренду графові Антонові Стадніцькому. Повернув родинну маєтність Яблоновським онук Мацея - найбільший землевласник Бурштина князь Кароль Яблоновський (№ 27 у генеалогічній таблиці). Він за волею долі і став останнім власником містечка з династії Яблоновських. Викупивши оренду, він подарував Маріямпіль своїй дружині Елеонорі Скарбек. Про її діяльність у містечку, як патрона костьолу й церкви та як землевласника, повідомляє чимало документів, хоча вона рідко бувала у Маріямполі.

Великий вплив на громадсько-політичне життя української громади містечка у 50-60-х роках XIX ст. Мала родина Заклинських. Десь у кінці 1840-х років парохом Маріямполя призначили сина священика із села Озерян, що на Тлумаччині, Гната Онуфрійовича Заклинського (1818-1866). Навчався він спочатку у Станиславівській класичній гімназії, а згодом на теологічному факультеті Львівського університету. За роки навчання пройшов добру національно-патріотичну школу на творах діячів „Русалки Дністрової”, а з приходом у Маріямпіль - і серед дітей, і серед дорослих проводив пропаганду українського слова. Маріямпільський парох був високоосвіченою людиною, добре знав польську німецьку, латинську, грецьку, старослов'янську та староєврейську мови. Тож вільне спілкування з представниками інших національних громад, що проживали в містечку, тільки додавало йому авторитету. Але всю релігійну документацію він принципово вів тільки українською мовою. Одружився Гнат Заклинський з донькою Станиславівського бургомістра Антона Вістофера Осипою-Катериною тож мав високих опікунів серед австрійських можновладців у релігійній суперечці із сестрами шаритками. Дружина о. Гната теж була високоосвіченою людиною: володіла чотирма іноземними мовами грала на фортепіано, співала, писала вірші. Подружжя намагалося, активізувати культурно-просвітницьку роботу серед українців. Зорганізували хату-читальню, хор, драматичний гурток. В Маріямполі у Заклинських народилося троє хлопчиків - Леонід (1850), Роман (1852) і Корнило (1857). Підрісши, вони мали неабиякий вплив на українських дітей містечка, так як завдяки домашньому навчанню були розвинутішими за своїх однолітків та виховувалися в національному дусі. Та, на жаль, на 48 році життя від важкої хвороби Гнат Заклинський помирає і його дружина разом із дітьми була змушена виїхати до Станиславова.

Гнат Заклинський

З 1857р. в місті над Дністром розгорнув жваву діяльність прихильник хасидизму рабин Єлізар Горович бен Мешулям Ісак Га Леві, що походив із родини рабинів із Станиславова. Єврейська громада за його керівництва зміцнила свої позиції. Місто фактично пережило ще одну потужну хвилю єврейської колонізації.

В середині ХІХ ст. серед маріямпільців поширювалися чутки про власниці найбільшого землеволодіння в містечку Елеонори Яблоновської продати свої землі. Однак вона у 1870р. померла, так і не встигнувши дати розпорядження щодо маріямпольських маєтностей. Ці землі знову перебрав під свою опіку її чоловік Кароль. Через десять років після смерті дружини він продав маріямпільський фільварок Францішкові Торосевичу. Останній подарував його доньці Марії. У 1898р. панна Торосевич вийшла заміж за барона Мар'яна Блажовського гербу Сас. Подружжя чомусь незлюбило нову резиденцію і більшу частину часу проживало в Язлівці, а пізніше - у ще скромнішому дворі в сусідній Новосілці.

8 березня 1880р. унаслідок скупчення криги на Дністрі під Маріямполем ріка вийшла з берегів і затопила велику частину населеного пункту. Постраждало багато орних земель. Паводок спричинив поширення тифу. Через неврожай почався голод. Ось що написав очевидець подій у краєву газету „Діло”:

„Наслідки цьогорічного виливу Дністра, котрий дуже діткнув Маріямполь і деякі села, ще й тепер болючо даються чути народови. Перша страта з причини виливу Дністрового була та, що люди вибираючись з підтоплених своїх осад, не могли забрати паші і дечого іншого, отже вода забрала, дальша страта була в тому, що через розкинення криги, котра довго стояла, опізнення в роботах наступило і нарешті в хатах, котрі були позатоплювані, прокидається тепер з причини сильної вогкості слабість, найбільше тифус. Знадобилося подумати над регуляцією нашого Дністра. У нас довгий час не було дощу, озимина від того, дуже потерпіла, жита позастарювалися і тепер вже сказати можна, що годі собі робити надію на озимину. Через сильні холодні вітри потерпіла і ярина. Тамтой рік був тяжкий, була надія на цей рік - показується, що і цей рік не буде урожайний і не видвигне хотяй троха нарід з нужди. З причини неустаючої сльоти змарнувалося в наших сторонах багато отави і фасолі, а також і кукурудзи, котра вже довший час лежить на полі”.

Під кінець XIX ст. біля Маріямполя почали добувати земляний віск. На виставці Краєвій у Львові в 1894р. місцеві підприємці Берґман і Маркґарвс експонували модель копальні воску, що сягала глибини 31м і вогнетривкого барака для робітників. Селяни та ремісники-будівельники отримали можливість додатково підзаробити на копальнях.

На початку XX ст. українська громада починає брати верх в усіх галузях громадського життя. Навіть на Ринковій площі - давньому єврейському оплоті - постали зведені українцями будівлі - церква та читальня „Просвіти”.

Першою українською громадською організацією в Маріямполі була хата-читальня, закладена в 1876р. Згодом вона перетворилася в осідок москвофілів. Великою популярністю серед маріямполян користувалася „Каса Стефчина”, заснована на два роки пізніше.

Перед Першою світовою війною Блажовські віддали свої маріямпільські землі на відкуп громаді. У 1925 році їхні маєтності вже розпарцелювали між жителями містечка. Палац і надалі за-лишався у власності подружжя Блажовських, хоча вони постійно проживали в Новосілці-Язлівецькій на Бучаччині. Найбільшим землевласником ще на початку XX ст. став монастир сестер милосердя. В 1937р. йому належав 651 га землі (для порівняння - поміщиця. із сусідніх Водників Ольга Стравінська мала лише 128 га землі). Решту господарів-маріямпільців володіли 73,45 га землі.

У 1908р. сільська громада Маріямполя порушила клопотання про надання їй офіційного адміністративного статусу, яке через два роки було задоволене Галицьким намісництвом.

В роки Першої світової війни, завдяки своєму розташуванню населений пункт потрапив у жорнило боїв. 2 вересня 1914р. зайняли росіяни. Жорстокі бої в околицях Маріямполя точилися з 27 лютого по 4 березня 1915р. Більшість жителів евакуювалися й врятували своє життя. Шквальний вогонь артилерії розрушив значну частину житлових будівель містечка, в тому числі й палац. Росіяни таки зуміли відбити шалені атаки австрійців і втримати місто до 2 липня. Вдруге російські війська зайняли Маріямпіль у червні 1916р. Того ж року Маріямпіль втратив свій статус і вже не зміг собі його повернути. Під час боїв нафронті загинули молоді маріямпільці Іван і Михайло Волчуки, Михайло Баран та інші. Полягли на полі брані січові стрільці та вояки УПА - Осип Вовчук, Іван Гладиняк, Іван Шкредка, Андрій Ремизовський, Теофіл Смеричинський, Теофіл і Осип Шпіраки.

Вояк УПА Теофіл Смеречинський

Про славні події Листопадового зриву в Маріямполі згадує колишній директор Рогатинської гімназії Юліан Каменецький:

„Ферії 1918р. перебував я у батьків в Маріямполі коло Галича. Приготовляв мого молодшого брата до вступного іспиту до гімназії Сам збирався з початком листопада поїхати до Львова для закінчення останніх двох семестрів університетських студій на філософічному факультеті.
Щодня я пильно читав „Діло” й інші газети та прислуховувався вісткам, що їх подавала „пантофльова пошта”. А події розвивалися незвичайно скорим темпом: Туреччина, а пізніше Болгарія капітулювали в жовтні; балканський та італійський фронт заломився; десятки тисяч вояцтва покидали фронти і верталися до своїх рідних країн. 18 жовтня зібралася у Львові Українська Національна Рада, яка, згідно з деклярацією цісаря Карла І проголосила Західноукраїнську Народну Республіку з Галичиною, Буковиною і Прикарпатською Україною у складі.

1 листопада дійшли до нашого малого містечка надзвичайні вісті: в Станіславові і Галичі на ратуші та міських і державних будинках повівають жовто-сині прапори; на залізничих станціях держать службу українські вояки з жовто-синіми опасками на рукавах; у всіх урядах українські урядовці й українська мова; у Львові українська влада з Державним Секретаріятом на чолі.

Кілька наших студентів зібралися в читальні „Просвіти” на нараду, що нам робити: ми вирішиш усунути польську жандармерію і замінити її українською, міську польську управу передати в українські руки, в сусідньому, мазурському селі Волчкові настановити комісара українця. Ці рішення перевели ми в життя протягом кількох днів „революційним шляхом”, а офіційно затвердив їх повітовий комісар у Станиславові. Ці зміни прийняли українці з ентузіязмом, жиди з задоволенням, з поляки холоднокровно”.

У липні 1920р. фронт проти більшовиків в Маріямполі тримали петлюрівці. При цьому головний отаман Симон Петлюра відвідав Маріампіль. З 3 по 15 вересня того ж року лівий берег Дністра з селом знаходився у руках Будьонного. До організації ревкому в містечку не дійшло.