З досліджень археологів відомо, що первісне селище часів Глицько-Волинського князівства (ХІІ-ХІІІ ст.) знаходилося на високій скелі над Дністром і було добре укріплене. Про це свідчать перекази, археологічні знахідки та спогади емігрантів-маріям-полян. Не виключено, що воно називалося Чортопіль. За переказами, записаними краєзнавцем І. Драбчуком „добре та надійне з оборонної точки зору місце у XIII ст. облюбував собі галицький князь Данило Галицький, який і збудував тут замок для себе чи одного зі своїх синів”. Легенди повідомляють, що на замковому дворі ще з княжої доби стояла дуже глибока криниця. Польський дослідник С. Гайковський писав, що викопали її полонені татари. Вчитель із сусіднього з Маріямполем села Побережжя В. Кушинський у своїх спогадах зазначав, що колодязь мав глибину 63 метри, його стінки були викладені тесаним каменем. Води у 1927р. у ній не було, але біля лав зберігалося відро. Переказував педагог і давню цікаву легенду, пов’язану з криницею:
«Джерело ту копали і будували татари-бранці, як невільники якогось власника того оборонного замку, Чертополем ще тоді званого. Невільники-робітники, роздивившись у ниві, вирішили втекти. Берег гори, що закінчується над коритом Дністра, має бути отвором каналу їхньої втечі, що починався на відповідній висоті колодязя. І так одна партія робітників копала колодязь, а інші робітники копали канал у бік Дністра, викидаючи землю разом нагору. Коли канал, з отвором до Дністра, був уже готовий, частина невільників, сильніших і відважніших, втекла і зникла в довколишніх лісах.
Я той колодязь часто оглядав, простежував його будову і вгадував глибину, кидаючи в неї камінь, що падав до дна якихось 17 секунд. Чи ця криниця ще існує, не знаю, бо вже давно я покинув ці сторони”.
Про Чортополі писали у своїх працях український церковний історик О. Петрушевич та польський краєзнавець Ю. Зелінський. Останній вважав, що магнатські садиби Потоцьких та Яблонівських – Чешибіси та Чортополь – у військовій історії Русі Червоної відіграли велику роль. Очевидно, таємничий Чортопіль проіснував до XV ст. і був зруйнований одним із нападів татар. Тому про нього і не згадується в судових документах “Актах земських та Бродських”, які містять інформацію майже про всі населені пункти.
На відстані 500-900 метрів від місця над Дністром, де розташовувалося спустошене татарами селище, наприкінці XIV ст. виник хутір села Делієво – Вовчків (початкова назва Вовчів). Відомо про нього, в основному, зі збірки судових вироків, які дають скупу інформацію про події, що відбувалися з його жителями. Вперше у історичних джерелах населений пункт згадується 1404г. у зв’язку з тим, що власник “Дібр Вовча” Добеслав із Делієва мав надіслати 7 своїх підданих на суд до Галича. У 1436р. хутір належав Яну Колі з Делієва. Він судився зі шляхтичем Адамом Кромідовським через захоплення ним 4 маєтків: Делієва, Тумира, Тренчого та Вовчого та виграв процес. Після смерті Яна Колі його сини у 1443р. поділили між собою батьківські маєтки. Село Вовче дісталося наймолодшому з них – Яну на прізвисько Билинка. Через 25 років після поділу, щоб довести правомірність володіння дідичними землями, він пред’явив у суді привілей на вищезгадане село, надане його предкам ще князем Владиславом Опольським (1372-1380), і грамоту на його підтвердження, підписану польським королем Казімі. Привілей визнали дійсним, а, отже, можна стверджувати, що Вовчков існував уже в останній чверті XIV ст. Ще одна згадка про село датується 1473 роком. Тоді шляхтичі Зигмунт із Підсоснова та Маргарита з Делієва подали до суду на шляхетного Яна з Волчкова через те, що він дозволив осісти у своєму маєтку селянинові-втікачеві Сенькові. Привілей визнали дійсним, а, отже, можна стверджувати, що Вовчков існував уже в останній чверті XIV ст. Ще одна згадка про село датується 1473 роком. Тоді шляхтичі Зигмунт із Підсоснова та Маргарита з Делієва подали до суду на шляхетного Яна з Волчкова через те, що він дозволив осісти у своєму маєтку селянинові-втікачеві Сенькові. Привілей визнали дійсним, а, отже, можна стверджувати, що Вовчков існував уже в останній чверті XIV ст. Ще одна згадка про село датується 1473 роком. Тоді шляхтичі Зигмунт із Підсоснова та Маргарита з Делієва подали до суду на шляхетного Яна з Волчкова через те, що він дозволив осісти у своєму маєтку селянинові-втікачеві Сенькові.
У XVI столітті. Населення дуже розрослося. Люстрація Галицької волості за 1515р. повідомляє, що Волчкову належало 7 полів землі. На той час це була чимала власність. З люстрації 1578р. дізнаємося, що попередник Маріямполя належав до групи сіл патронату міста Мартинова, якими продовжували володіти нащадки Колов.
У 1594р. Вовчків, як і сусідні Чешибіси, був спалений татарами, але завдяки старанням поміщиків швидко відбудувався. Намагаючись якнайшвидше відновити втрачене майно, вони обклали своїх підданих надмірними данами, сплатити які населення через злидні не могло. Вже через 30 років після спалення села (тобто 1624 р.), доведені до відчаю панським свавіллям селяни напали на шляхетський двір, захопили панське добро, підпалили млин і вирубали частину лісу. Довгий час у зв’язку з цією справою мешканців села тягали суднами. Не дозволили покарати селян лише нові татарські напади.
Починаючи з 30-х років XVII ст. населений пункт належав шляхтичу Теодору-Андрію Белзецькому. У 1638р. він досяг надання Волчкову міського статусу. Магдебурзьке право надав місту своєю грамотою король Ян III Собеський у 70-х роках XVII ст.
Дитиною нового містечка був красивий дерев’яний замочок Божий Видок, зведений Белзецьким на одному з пагорбів на північ від Волчкова. Від назви замку місто теж стали називати Божий Видок. Разом із братом Бонавентурою-Костянтином власник Волчкова вів жорстоку сімейну війну проти двох інших своїх братів – Олександра-Станіслава та Єварист-Яна. У 1645р. в одному з боїв він захопив Евариста в полон і ув’язнив у Вовчківському замку, а його майно та замок у Турці оголосив своїм. Протримавши брата в замку два тижні, він відвіз його до Львова, де продав як зброяра-просточоловіка.
Друга половина XVII ст. для Галичини була дуже важка. Найбільші лиха зазнавали населення міст та містечок. Постої військ, татарські напади, епідемії, пожежі виснажили до межі городян. Щоб захистити свої права, вони об’єднуються в зграї і нападають на маєтки дослідників. Не були винятком щодо цього й жителі Волчкова. У 1655р. разом із жителями сусідніх сіл вони несподівано напали на замок у Єзуполі, виламали ворота та захопили майно навколишньої шляхти. Через два роки загони козацького полковника Антона Січлоса, до яких приєдналися ватаги місцевих селян, ще раз руйнують Єзуполь та Волчков-Божий Видок. Завершив спустошення цих міст турецьке напад 1676р. Турки та татари зруйнували замок та зрівняли містечко із землею. Декілька десятків селян і городян повернулися на старе місце і абияк відбудували свої будинки.
Слід зазначити, що у 1676г. було захоплено майже всі форпости Галичини. Зумів вистояти лише добре укріплений Потоцькими Станіславами. Довгий час галицькі міста не могли отямитися від нападів, а турки й далі своїми наскоками не давали зосередитися на відновленні. У 1683р. вони сягають Відня. Населення накопичується у містах-фортецях. Місто Пілявіт-Станіслав перетворюється на неофіційну столицю краю. У ньому різко зростає чисельність населення. Тут поселяються купці, Зводять будинки шляхтичі та духовенство. Однак не вся знать вітала піднесення міста Потоцьких. Прихильники коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновського рекомендують йому, на противагу місту Ревери, збудувати свою фортецю над Дністром. Вони розраховували на те, що судноплавний Дністер сприятиме швидшому притоку населення до нового міста. ніж маловодна Бистриця у Станіславі. Коронному гетьману переконувати короля у необхідності закладання нового форпосту довго не довелося. Вимагала цього ситуація, та й із правителем Польщі коронного гетьмана поєднувала давня дружба. У 1691р. король передає зруйноване містечко Белзецьких Божий Видок-Дзиґ краківському каштеляну, великому коронному гетьману Станіславу Яну Яблоновському (1634-1702) і надає йому привілей на закладання тут фортеці. Невідомо хто порадив військовому міністру Польщі побудувати її на високих кручах, де майже прямовисні береги річки з двох боків утворювали неприступний бастіон, але місце було вибрано найкраще. У 1691р. король передає зруйноване містечко Белзецьких Божий Видок-Дзиґ краківському каштеляну, великому коронному гетьману Станіславу Яну Яблоновському (1634-1702) і надає йому привілей на закладання тут фортеці. Невідомо хто порадив військовому міністру Польщі побудувати її на високих кручах, де майже вертикальні береги річки з двох боків утворювали неприступний бастіон, але місце було вибрано найкраще. У 1691р. король передає зруйноване містечко Белзецьких Божий Видок-Дзиґ краківському каштеляну, великому коронному гетьману Станіславу Яну Яблоновському (1634-1702) і надає йому привілей на закладання тут фортеці. Невідомо хто порадив військовому міністру Польщі побудувати її на високих кручах, де майже вертикальні береги річки з двох боків утворювали неприступний бастіон, але місце було вибрано найкраще.
Хто знає, як склалася доля Станіславова якби в 1669г. не припинилися турецько-татарські напади. Адже Маріямпільська фортеця була набагато неприступнішою за Станіславівську. До того ж, С. Яблоновський зібрав у ньому великий арсенал зброї. Жодного разу гарнізон новозакладеного міста не капітулював перед ворогом. Проте напади припинилися, приплив населення знизився. Для подальшого зростання Маріямполю необхідно включати економічні чинники. На жаль, власниками міста стають люди далекі від цього розуміння і немічні в економічних потугах.